Велопохід чотирьох українських туристів по Мадагаскару. Осінь 2017. Частина 2
Звичайно віри в те, що велосипеди швидко повернуться, ще не було. Вони могли прибути в Тану і через тиждень, і через 10 днів. В такому випадку вони вже не знадобилися б нам на Мадагаскарі.
Тана – це скорочена назва столиці Антананаріву, вживане на острові. Причому наголос робиться на другий склад.
Ми прийняли рішення продовжувати велопохід в будь-якому випадку, навіть якщо багаж не повернеться в найближчі дні. Тому ще з першого дня стали розробляти альтернативний план.
Було вирішено знайти якусь заміну спорядження й купити велосипеди в Таматаве.
Вибір був не багатий.
Це або нові китайські вироби з блискучими металевими крилами і пластиковими шатунами, або БУ велосипеди того ж виробництва, десь на рівні ашанбайков, але загалом той же мотлох. Багажники теж виглядали дуже сумно. Після довгих і неодноразових походів по ринках Таматава, вибір був зупинений на двох реально втомлених примірниках, корейського виробництва. Так, принаймні, стверджував їх продавець. Виглядали вони досить понуро, як я вже говорив, та за кожний мальгаш хотів за 100 американських гривень. Мацали і розглядали їх довго. Приходили до нього не раз і, мабуть, відчувши, що велосипеди нам дуже потрібні, продавець не поступався ні цента. Це небажання торгуватися, особисто мене дуже гнітило і я вже було вирішив, що все ж куплю собі новенький блискучий китайський непотріб на Базарі Бі. Є такий в Таматаве. Однак незабаром стали надходити обнадійливі звістки від Джорджа.
А які б нас чекали славні і феєричні пригоди, воплотись план «В» в життя!.. Цікаво, куди б доїхали ці твори велопрома?.. Можливо я поховав би свого передчасно померлого залізного коня в пісках на березі Індійського океану. І написав на табличці епіграму, щось на кшталт «...він щосили рвався вперед, але не розрахував свої можливості..» або краще так «..тут вічним сном спить китайський ашанбайк, який був загнаний своїм злим господарем під час безприкладного рейду в Мароанцетру...»
А може в серцях запустив би вниз ось з цієї мальовничої скелі...
А далі свій шлях до Масоале, ми з Юрою продовжували б так
Або краще найняли пару носильщиц, які несли б наші велобаулы в кошиках на головах. Ось так.
А ми йшли за ними і розглядали їх стрункі засмаглі ноги.
І ось настала мить перемоги...Сидимо з Юрою в барі біля Джорджа, потягуючи холодне пиво. Женя з Анею де катаються на велосипеді по місту. Дзвонить мій телефон і я читаю повідомлення, яке прийшло мені на пошту. По мірі прочитання мої очі розширюються, а мозок пронизує зміст написаного. Боячись помилитися в буквах англійських і не вірячи своїм очам, я ще раз переглядаю повідомлення. Немає. Помилки бути не може. Наші велосипеди в аеропорту Таны!!!!
Біжу до Джорджу, щоб повідомити йому цю радісну звістку.
«...Джордж, ми зараз виїжджаємо за нашими велосипедами!»
« Ніхто нікуди не їде» - незворушно і спокійно, випустивши дим після затяжки, відповідає Джордж. Він знову озброюється телефоном і починає дзвонити в Тану. З досить емоційного розмови, я розумію, що Джордж категоричним тоном і з застосуванням міцних голландських виразів, вимагає негайно відправити велосипеди в аеропорт Таматава. На тому кінці, не відразу й дуже неохоче, але погоджується.
«Велосипеди повинні прибути завтра ранковим рейсом» - з виглядом тріумфатора повідомляє Джордж , відключивши телефон. Я готовий був його обійняти і розплакатися. Невже завтра все налагодиться?!
Ось як мало все-таки потрібно людині для безмежної радості. Для цього всього лише потрібно у нього щось відняти, а потім, помучав його, це саме забране повернути...
Але мура-мура робить свою справу. За якихось суто мадагаскарским причин рейс відкладався до самого вечора. Нарешті з Таны зателефонували і повідомили, що літак в Таматав знаходиться в повітрі, наш багаж на його борту. Вискакуємо надвір і хапаємо першого ліпшого велорикші. Велорикша не усвідомлює всієї серйозності цього історичного моменту і їхати в аеропорт (в один кінець не хоче. Зрештою знаходимо чувака, згідного нас відвезти.
Велосипеди знайшлися на Маврикії, де наш літак зі Стамбула, робив проміжну посадку. За якихось причин їх вивантажили там. Думаю через те, що ми занадто пізно здали наш багаж у Стамбулі. Так чи інакше, після активного втручання Джорджа, вони були знайдені і передані в Антананаріву. Турецькі авіалінії, як мені здається, не володіли ситуацією до самого кінця і від них надходили відписки типу «Наша команда займається вирішенням вашої проблеми, і ми сподіваємося незабаром порадувати вас хорошими новинами».
І ось довгоочікуваний момент. Тремтячими від хвилювання руками, ми приймаємо наші велосипеди в аеропорту Таматава. Посилаємо подалі юрбу бажають нам допомогти пронести їх метрів 30, за гроші звісно. І відійшовши в сторону, займаємось складанням. Все ціле і неушкоджене, хоча за карематам, якими були обгорнуті розібрані вели, видно, що з ними поводилися немилосердно. Незважаючи на наклеєні папірці, з попередженням, що вантаж тендітний.
У той час, поки ми збираємо велосипеди, місцеві колом стоять навколо нас. Навіть в аеропорту набралося достатньо роззяв. Один з них робить боязку спробу стырять каремат Юри. Юра вчасно помічає і припиняє дію.
Питають, куди ми збираємося їхати на наших велосипедах. Коли чують, що в Мароанцетру, починають іржати. Потім відходять до інших своїм землякам і що-то кажуть, показуючи на нас. Ті теж починають посміхатися і іржати.
Ці нещасні звичайно далекі від спортивного велотуризму, як від Місяця, але їх смішки трохи напружують.
Отже, назавтра намічений старт! Втрачено три дні, але це всього лише три дні. Енергія та гарний настрій знову зашкалюють. А сьогодні можна розслабитися і як слід відзначити повернення блудних велосипедів.
На великах їдемо до вже розвіданий і знайомий ресторан на околиці Таматава. Ресторан під високими пальмами, на самому березі океану. Зірки над головою і шум обрушується на берег океанських хвиль. Скільки всього цього в нас ще попереду, але вже без столиків і офіціантів. Взагалі класне місце, у своєму роді мабуть єдине в Таматаве.
Вранці наступного дня, розпрощавшись з Джорджем, рушили в путь. Роберт нас проводжав кілометрів десять на своєму велосипеді. Йому потрібно було в якусь школу, недалеко від Таматава.
Як тільки виїхали за місто, дорогу нам рішуче перегородили якісь люди у формі і з автоматами. Це був карантинний пункт , де всіх проходять –проїжджаючих перевіряють на захворювання чумою. Так ми згадали, що в місті ще бущует епідемія чуми. Ну якщо вірити повідомленням ЗМІ. Всіх просять пройти в таку синю палаточках. Там на людей наводять прилад для вимірювання температури. Прямо в лоб. Потім виходиш з іншого боку. Ну або не виходиш...
Ще перед від'їздом багато мої знайомі і друзі запитували, чи відомо мені про епідемії чуми на Мадагаскарі. Деякі дбайливо надіслали посилання на новинні статті, де повідомлялося, що на острові померло вже 70 чи 100 осіб, що деякі авіакомпанії скасовують свої рейси в Антананаріву. Нас звичайно важко було залякати, але ми серйозно побоювалися, як би не налякалися турки і не скасували наш рейс зі Стамбула.
За фактом, в самому Таматаве, де і був основний осередок епідемії 2017 року, ми не помітили якоїсь стурбованості населення з цього приводу. Більше того, впевнений, половина місцевих навіть не здогадувалася про цю проблему. Джордж говорив, що галас у ЗМІ відлякала туристів з Європи. Готелі у Таматаве були порожніми. І дійсно, ми дуже рідко зустрічали білих на вулицях міста. А ті що були, швидше за все проживали тут постійно.
До полудня придавила спека. Дорога з ямами, хоча і асфальт. Вирішили їхати за п'ять кілометрів і зупинятися на невеликий відпочинок.
В одному місці, переїжджаючи через міст, побачили як місцеві добувають річковий пісок. Біля берега стоять старі великі човни-довбанки. Ймовірно діряві. Пісок набирають якось хитро. Підозрюю, що одна людина набирає пісок з дна, інший вже лопатою викидає пісок на берег, коли вода стікає. Ось такий собі земснаряд по-малагасийски.
По дорозі нам досить часто траплялися села, де населення спеціалізується на дробленні каменю в щебінь. Це було досить моторошне видовище, яке ніхто з нас так і не зважився відобразити крупним планом. Страшне, тому що в цьому примітивному виробництві, активно застосовується дитячий працю.
Уявіть собі сидять біля дороги мальгашей. Жінок, чоловіків, підлітків, хлопчиків і дівчаток років від восьми і більше, і всі вони гатять молотками і кувалдочками па каменюкам, які притримують голими руками, навіть без рукавичок.
У деяких є металеві кільця, якими вони утримують камінь, щоб він не відходив. Більшість роблять це руками. Ні в кого немає захисних окулярів. І ось вони сидять, сірі від пилу і луплять-луплять-гамселять молотками по камінню. Поруч лежать вже надробленные купи щебеню.
Особливо важке враження на нас справило те, коли цим займалися діти. Дуже хотілося зняти відео і по приїзду показати своїм дітям, щоб вони оцінили батьківську турботу і ту комфортне життя, в якій живуть, не замислюючись.
Такі сцени дитячої праці гнобили... Капець якийсь! Я розумію, що у цих дітей можливо не найсумніша дитяча доля на планеті. Але коли їх зустрічаєш в кожному селі, таких усміхнених, наївних, нехитрих і відкритих, то стає їх особливо шкода. Діти повинні займатися зовсім іншими речами.
Після цього з подвійним повагою починаєш ставитися до таких людей, як Роберт. Приїхали, залишивши благополучну європейську життя і намагаються щось змінити в кращу сторону в цій країні.
До речі, як стояв на дорозі з велосипедами, поки мої товариші купалися в річці під мостом. До мене підійшли двоє місцевих хлопців. Так-сяк почали спілкуватися англійською, що дуже дивно для тих місць. Звідки приїхали, куди прямуємо і все таке. Сказали, що в їх селі живе американка. Як я зрозумів, кинула все на батьківщині і приїхала сама, вже давно. Вивчила малагасійська. Факультативно займається англійською та іншими предметами з дітьми в сільській школі. Водить їх на уроки-екскурсії в ліс і на морі. Організувала медичні курси, де проводить медликбез для всіх бажаючих. Хтось скаже «ненормальна». А може бути наш божевільний світ, в якому живемо ми?
Виїхавши до моря, виявили кілька хатин з листя равеналы і навіс. Там нікого не було. Зважилися скористатися цим хутором для відпочинку. Заодно розправитися з кількома ананасами, які везли з собою.
Купалися в океанському прибої.
Нещадна Спека. +37 в тіні. Навколо нікого. Пальми, широкий пляж, гуркіт прибою. Ми сидячи і лежачи на карематах під навісом з листя равеналы, жуємо ананаси і дивимося на море. Щось нас чекає попереду. Ми тільки на самому початку шляху. Так який же ти, Мадагаскар?...
Шлях у Соаниерана Ивонго, який мальгаши називають просто Ивонго, зайняв у нас два дні. Дорога асфальт, місцями навіть дуже непоганий. Місцями його немає зовсім. Місцеві пересуваються на таксі-бруссе. Це звичайна міжміський маршрутка-бус. Машини втомлені, чадящие, забиті до відмови. Зверху навантажений багаж, кошики, ковдри, всяка всячина і часто жива домашня птиця, пов'язана за лапи і покладена в кошику.
У селах таксі брусс зупиняється висадити-посадити пасажирів і місцеві мешканці оточують його намагаючись продати якусь їжу. Найчастіше це пампушки з рисового борошна, обсмажені в олії. Ми і самі харчувалися цим, купуючи прямо біля дороги. Ось з бананами в цьому регіоні було важко. Манго і ананаси теж зникли з прилавків на нашому шляху. А може просто не сезон.
До першого місця ночівлі доїжджали вже по темряві. Темніло в 6 вечора, а дорога йшла на видаленні від прибережної смуги. Для того, щоб потрапити на берег моря, потрібно було пройти через ліс. Ходили і їздили на розвідку. Стежки не обривалися дійшовши до берега метрів 200. Місцеві туди ходили рубати ліс і відпочинок на морі, мабуть, не входило в їх плани. Пробратися ж навпростець через хащі, було нереально. Зрештою знайшлася стежка, ймовірно прорубана рибалками і ми вийшли на пляж. Дров, у вигляді сухого бамбука, було в надлишку.
Ранок відкрилася досить мальовнича картина. У морі на невеликому видаленні стриміли скелі, про які розбивався прибій. Місцеві рибалки вигрібали на своїх пірогах проти хвилі.
Якийсь чувак йшов по березі і ніс у кошику за спиною вже спійману величезну рибину. Побачивши наш табір, повернув до нас. Ми б купили його улов, але вчора. Або сьогодні, але ввечері. Риба була класна, але в даний момент абсолютно не потрібна. Так і пояснили чуваку. Везти її по такій спеці до вечора було нереально.
Дорога стала хреноватой, дуже розбитою. Стали попадатися пристойні піщані ділянки. Проезжались вони поки нормально, але мені в голову почали закрадатися думки « а що ж буде за Ивонго?...»
При в'їзді в будь-село, звідки –то відразу мчали дитячі крики «Салют ваза!» Ваза мальгашською – це «білий», «чужинець». Для місцевої дітвори ми були абсолютно в дивину і вони не приховували своїх емоцій.
Ми завжди відповідали на дитячі привітання і це заводило їх ще більше. Вони юрбою вибігали з якихось закапелків і намагалися бігти поруч, кричачи «Салі ваза!»
Дійсно, до Мананары ми не зустріли жодного білого.
Ще Роберт розповідав, що деякі маленькі діти не бачили білих взагалі жодного разу у своєму житті. І при вигляді ваза на велосипеді, можуть злякатися і заплакати.
Ну плачуть я не бачив, але явно переляканих – багато разів. Уявіть, сидить собі півторарічний малюк і возитися в піску на дорозі, недалеко від своєї хатини на палях. А тут їде якесь чудовисько з великим велобаулом, з незрозумілих кольором шкіри і в капелюсі...А за ним ще і ще такий же...Діточки реально в паніці тікали до мамки.
Впадають в океан річки на цій ділянці скрізь долаються по мостах. Ближче до вечора виїхали до великої селі. Відразу за нею дорога робила чергову петлю і надовго відходила від узбережжя. Вирішено було повернути на берег за селом і піти вздовж моря подалі, щоб поставити табір. У самій селі купили на вечерю якусь дрібну рибку, через брак великої.
Увечері того дня сталася подія, яка ще раз нагадало одне з «золотих» правил велотуризму – ставити табір подалі від сторонніх очей.
Після тривалого вечері ми обговорювали деякі питання, пов'язані з нашим подальшим маршрутом.
Думаю, в той момент у нашої розмови був п'ятий і небажаний свідок.
Гад сидів у кущах і напевно відбивався від комарів, розмірковуючи про те, коли ж нарешті підуть спати ці ваза..
Але розігріті ромом ваза, ніяк не могли вгамуватися і щось голосно обговорювали. Коли ми нарешті вляглися, мабуть нерви мерзотника не витримали і він «пішов " на справу» раніше часу.
Крізь сон чую голос Жені: «Намет ріжуть!»
Ще нічого толком не розуміючи, дурний від сну, щось вигукую і намагаюся відкрити блискавку москитки. Нарешті виліз. Хлопці теж всі повискакували. Аня показує куди втік нічний злодій. Загалом ситуація така. Женя затягнув баул в намет і він випинав в одному місці по тенту. Злодюжка обрав його своєю метою і почав різати тент, щоб потім витягнути баул. Це і розбудило Женю. Баул був врятований, а разом з ним і шість мільйонів місцевих тугриків, не рахуючи всього іншого, що було в ньому.
Злість погнала мене по березі з ліхтарем в ту сторону, куди втік негідник. Зрозуміло, що ганятися за негром в прибережних заростях вночі безперспективно і взагалі не мало сенсу. Але хотілося відігнати злодіїв подалі, щоб навіть і думки не було повертатися.
Цей випадок змусив нас згодом приділяти вибору місця для ночівлі ще більше уваги.
На Аню ж це все справило і зовсім незабутнє враження. Відтепер і до кінця походу, всі охочі вийти з наметів вночі по своїм потребам, звітували перед нею, називаючи своє ім'я))
В довершення ливанул дощ і порізану намет довелося накрити тентом.
Дощ лив всю ніч і весь ранок. Запакувавшись, рушили в путь.
Зустрічаються місцеві, що йдуть по своїх справах в обох напрямках по раніше посміхалися і радісно вітали нас. Розумію, що ці милі й усміхнені люди з мачете, були абсолютно ні при чому, а нічний гад десь спить у своїй бамбуковій халупі під звук дощу. Однак осад залишився.
Дощ припинився і виглянуло сонце, яке моментально почала смажити і швидко висушило всі мокрі речі. Нарешті добралися до Ивонго. Це виявився досить велике містечко, в якому був навіть якийсь ліцей. Хлопчики і дівчатка, ліцеїсти, носили форму – сині халати. Дуже схожі на ті, які ми в школі надягали на уроках праці.
Центральні вулиці – суцільний ринок. Всі щось продають. Ми закупилися продуктами, оскільки знали, що далі за першої переправою, досягнень цивілізації у вигляді магазинів, довгий час не буде.
І ось вона. Перша поромна переправа. Шлях перетинала досить пристойна річка, шириною з Дніпро біля острова Хортиці. На березі було дуже жваво. Був паром на який заїжджав джип, були моторки і пироги, керовані за допомогою одного весла. Все це кудись отплывало і звідки-то приплывало. Дуже швидко нам вдалося всунутися в якусь човен з мотором. Крім нас у човні було ще з десяток тубільців. Спершу пливли по річці, потім звернули в протоку. Нарешті десь пристали до берега.
-«Мананара туди?»
-«Туди, туди..» -недобро посміхнувшись, відповів човняр.
Виходили ми одні, інші пливли кудись далі.
Роберт МакГрегор говорив нам, що будь-яка переправа не повинна коштувати більше 2-3-х тисяч ариари з людини разом з ровером. Реально з нас намагалися зрубати набагато більше на кожній другій переправі. Іноді ми сторговывались на меншій сумі. Торг відбувався шляхом написання цифр на піску. Причому найчастіше цифри у мальгашей виходили майже невпізнанні. Химерно вони їх пишуть, незвично для нас.
Слідом за нами приплив великий пліт з джипом, а потім і пасажири джипа, на окремій човні. Чоловік 25. Це не жарт, реально людина двадцять п'ять різної статі і віку. На багажнику джипа Тойота, було навьючено неймовірну кількість якогось мотлоху і пожитків. Гірка багажу височіла над джипом ще метра на півтора.
Ось вони всі якось втиснулися всередину і Тойота повільно попливла по вибоїнах піщаної дороги. В тому ж напрямку, куди треба було і нам.
Набравши води в колодязі і рясно змочивши свої футболки, ми рушили слідом за Тойотою. І спершу навіть стали наздоганяти її.
Від цієї першої переправи і до самої Мароанцетры нам належало їхати суто по грунтових дорогах, які у 90 % випадків, являють собою піщану колію. Перші кілометри долалися досить легко, і я навіть підбадьорився. Якщо така ж дорога піде і далі, то чому ж нас лякали?
На Арабатці, яка була в свій час пройдено автором цього опусу шість разів, їхалося набагато проблемний через гребінки. Тут же ніякої гребінки не було і в помині. Хоча дороги суцільно піщані.
...Проте, краще б вона була. Незабаром ми повною мірою це усвідомили. Кілометри через три дорога почала псуватися, а пісок дедалі рыхлее і рыхлее. Джип відірвався і зник за поворотом, разом з тубільцями, з цікавістю дивились на влаштоване за нами з кузова. Ми іноді ще намагалися їхати, але незабаром ці спроби були повністю припинені.
Отже, сонце нещадно палить все навколо. Розжарений пісок. Четверо ваза, стікаючи потом, тягнуть і штовхають свої навьюченные велосипеди кудись на північ, уздовж східного узбережжя острова Мадагаскар. Хто ці нещасні? Звідки вони приїхали? Куди і навіщо тягнуть свої велосипеди? Напевно такі питання виникли у водія вантажівки-позашляховика, який проїхав у зустрічному напрямку.
До наступної переправи потрібно було подолати близько двадцяти кілометрів. Незабаром так звана дорога вийшла на прибережну ділянку. Пісок став ще глибше. Тягнути вели по колії або прямо з пляжу – ніякої різниці не було. Йти так далі було нереально і з цим потрібно було щось робити.
Абсолютно було незрозуміло, скільки ще може тривати це неподобство, але вірилося, що десь за наступною переправою все зміниться в кращу сторону.
Наївні!!!...
Якби в той момент хтось зміг дати реальну оцінку того, що чекало нас в найближчі кілька днів, думаю це могло внести чималий зневіру в наші ряди. Але невідання вселяло відому частку оптимізму і Женя першим потягнув вів через широченний пляж на берег, щоб застосувати свій досвід руху по лінії прибою, отриманий колись на Джарылгаче.
Через годину картина була такою. Сонце як і раніше нещадно посилало свою благодать на наші голови. Прибій грохал хвилі Індійського океану берег.
Я роздягнувшись тягнув великий по мокрому піску, періодично намагаючись втекти від надто жвавою океанської хвилі. Коли це було нереально, то просто піднімав вів вгору і чекав коли несподівана вода повернеться назад в океан.
Джарилгацький досвід Жені і Ані ні фіга не працював на Мадагаскарі. Це був абсолютно неправильний пісок і неправильне море.
Колеса були приспущені, калиперы зняті, але це не допомагало. Вів не хотів котитися ні по мокрому, ні по сухому і безнадійно вязнул в грубозернистому піску.
Єдина рятівна доріжка виникала в перші секунди після відступу хвилі. Тоді пісок, на цій вузькій і постійно мінливій смужці, ставав трохи більш щільним і котилося за нього відносно легко. Однак тут приходила нова хвиля і від неї доводилося тікати, а потім навпаки наздоганяти, коли вона відступала. Це було досить цікаво, хоча і виснажливо. Доводилося рухатися постійними зигзагами, часто бігом і при цьому постійно стежити за морем, щоб вчасно оцінити силу і «далекобійність» кожної наступної хвилі.
Коли мені вдалося вловити цю закономірність, то справа пішла веселіше і незабаром я помітно відірвався від хлопців.
За мною, зі значним відривом, застосовуючи якусь свою тактику, рухалися Аня та Женя. Потім ще метрів на сто ззаду, знявши велобаул і повісивши його на плечі, замикав хода Юра.
Згодом, сидячи біля багаття, він любив згадувати цей епізод і стверджував, що дуже добре, що поряд не було нікого з нас. А то ми б могли стати свідками дуже недобрих слів про острів Мадагаскар, про це море, цей пляж і в цілому велопохід, в який він погодився піти.
Пляж був нескінченним і ця нескінченність не радувала. Іноді кидав вів і йшов зануритися в океанську хвилю. Саме зануритися, так як купатися в повному сенсі цього слова, було проблематично. Хвиля викидала на берег або навпаки намагалася затягнути тебе в океан. Дно різко йшло з під ніг і щоб повернутися на землю, потрібно було ловити наступну хвилю і плисти разом з нею. Так, до речі було майже скрізь, де берег не захищали рифи.
Іноді нам траплялися ловці креветок. Вони покидали свої мережі і відпочивали від полуденної спеки в тіні пальм, з подивом розглядаючи казна-звідки взялися божевільних ваза, що бредуть з велосипедами по лінії прибою. Напевно в тих умовах це було дійсно цікаве видовище...
Кілометри пляжу повільно йшли під колеса наших велосипедів. ...5...7...9...11, дванадцять!
Ми ще живі і цілком можемо рухатися далі. Це радує.
Судячи по навігатору, наш маршрут йшов від берега до довгоочікуваної переправі і нам пора вибиратися з пляжу. Методом «тику» виходимо через прибережну рослинність на так звану дорогу. З нею нічого не змінилося. Її немає. Це просто глибокий, по коліно, пісок. Саме так місцеві потім пояснювали, що нас чекає попереду, якщо ми їх про це питали. Красномовним жестом.
У нас так іноді показують руками, намагаючись пояснити людині, що він нічого не отримає. Ось точно також показують малагасійці, тільки з ногою, намагаючись розповісти, що далі дороги немає, один пісок по коліно)))
Нарешті вибралися на переправу. На іншій стороні досить широкої річки, стояв понтон, призначений мабуть для автомашин. Джип, зустрінутий нами на попередній переправі, судячи по слідах, давно змився на той берег. Почекавши близько 20 хвилин, ми занурилися у великий човен-довбанку.
Ще вдома, малюючи маршрут в Гуглі, я нарахував 10 переправ. Насправді їх виявилося не менше чотирнадцяти! Помилка сталася мабуть із-за того, що деякі мости в реальності виявилися зруйнованими тайфунами в різні роки. А також деякі коси, по яких теоретично можна було обійти гирлі річки, за фактом були абсолютно непрохідними навіть для джипів і реально повідомлення здійснювалося поромом.
Однак забігаючи вперед, скажу що автосообщения з самої Мароанцетрой немає. Автотранспортом можна дістатися тільки до Мананары. Про це ми тоді не знали і помилково вважали, що в разі шторму на морі, зможемо повернутися на таксі -бруссе. У реальності, на півострів Масоала можна дістатися тільки двоколісним транспортом або пішки. Або по морю. Або літаком.
Правда, доїхавши до Мананары через піски і гірська ділянка, виходить до самого берега, і ми самі відкинули варіант повернення на джипі. Надивившись на те, як вони пересуваються по гірських дорогах, вирішили, що це не для нас.
Вже за Мананарой звернули увагу на те, що дорога явно давно не використовується автотранспортом. І ось на одній з переправ все стало ясно. Великий металевий пором лежав у неприродній позі, видершись на прибережну скелю. Корми порома йшла під воду.
Ймовірно іншого порома у цьому місці поки не було. Тому від Мананары в Мароанцетру можна йти пішки або їхати на мотоциклі. Що місцеві жителі і роблять.
Взагалі на всьому протязі маршруту від Ивонго до Мароанцетры, ми стали свідками дуже інтенсивного пересування населення саме пішки. Йшли всі. Дітлахи постарше йшли в школу і назад, дорослі на свої рисові поля, в ліс по дрова, на збір кориці і т. п.. Йшли просто з якихось інших справах, іноді далеко, т. к. зупинялися, розкладали свої торби і починали варити їжу. Інтенсивність руху зростала при наближенні до якогось щодо крупному населеному пункту.
Ймовірно також були справи і в нас, років сто тому, коли і в помині не було регулярного сполучення між містами і селами.
На Мадагаскарі так досі. Йдуть об'єднуються за віковими групами та інтересам. Часто співають пісні.
До речі саме тут мені нарешті стало зрозуміло, чому дуже багато місцеві жителі, носять мачете.
Без цієї зброї життя на Мадагаскарі – не життя. І рівень злочинності тут ні при чому. Хоча можливо її і немає саме завдяки цьому чудовому інструменті.
Якщо у мальгаша заблукає корова-зебу, він ніяк не зможе вивести тварину із заростей в лісі без мачете. Якщо мальгаш хоче пити, він з допомогою мачете робить зарубки на стовбуру пальми і за ним залазить, щоб зірвати кокос. Щоб швидко зробити дірку в кокосі, також без мачете не обійтися. Якщо йде дощ, а дощі в цьому регіоні потужні і затяжні, то місцеві зрубують з допомогою мачете лист-лопух і він служить їм парасолькою. Це тільки те, що побачив власними очима.
До речі, коли ми просікли тему з кокосами, то і самі стали лазити за ними на пальми. Це здорово заощаджувало витрати на питну воду.
В кокосі було не менше літра прохолодного цілющого напою. У будь-яку спеку! І спрагу ця рідина тамувала набагато краще води.
Перебравшись через другу переправу, ми опинилися в досить великому селі. До наступної переправи було ще близько двадцяти кілометрів. Вже в селі ми встряли в ті самі піски, про які так красномовно з допомогою жестів, розповідали місцеві жителі.
Важко пригадати, скільки ми ще тяглися по тій долбаной селі, про себе проклинаючи мадагаскарський автодор. Була наївна думка, що це може бути місцеві так натоптали, а далі за селом дорога стане краще?...
Але немає, дороги не було і за селом... Це було моральне спустошення. Сил тягти вели далі майже не залишалося.
Напрямок виглядало жахливо і отпугивающе. Йти не хотілося, але йти вперед було абсолютно необхідно...
І тут знову з'явилися ангели! На цей раз ангели постали в образі місцевих пацанів, праздно коротали вечірній час на околиці села. Побачивши, в якій жопі, вибачте, в якому скрутному становищі ми перебуваємо, хлопці почали махати, щось говорити нам і дуже емоційно показувати кудись у ліс. За допомогою мови жестів і кількох французьких слів, ми зрозуміли, що десь тут є обхідна стежка. Один з хлопців запропонував провести нас і показати рятівний шлях. Незабаром дійсно вибралися на тверду стежку, якою можна було реально їхати! Пацан біг попереду нас, а ми їхали за ним. Показавши правильну стежку і отримавши від нас п'ять тисяч ариари, щасливий провідник розчинився в сутінках.
Не буду послідовно згадувати про всі поневіряння того вечора, але в підсумку, цілком виснажені, годиннику до десяти вечора, ми змогли досягти села у третьої переправи. Пішовши від неї трохи вбік по березі, наскільки вистачило сил йти по піску, розташувалися табором прямо на пляжі.
Стежка, яку показали місцеві пацани, істотно полегшила нам просування по цій ділянці. Але на жаль, не стала щасливим фіналом. У якийсь момент вона закінчилася і всі її варіанти теж. Ведучи активні пошуки, і протягнувши велосипеди ще кілька кілометрів по превеликий піску, ми знайшли ще одну стежку, придатну для пересування верхи на велосипеді. Вона була болотистою, постійно траплялися якісь пеньки. Про один з них, у темряві, я здорово розбив палець на нозі. Палець в наступні дні розпух і хворів, не звертаючи уваги на лікування підручними засобами. Я вже думав, що не минути мені панариціїв, але перед від'їздом додому, палець все-таки пішов на поправку.
І все-одно останні п'ять кілометрів нам знову довелося повзти по глибоких пісках. Іноді намагалися їхати, але щодо тверді ділянки знову змінювалися абсолютно пухкими. На довершення всього, десь тут у Юри остаточно відвалилася права педаль, яка вела себе погано ще з самого початку велопоходу.
Як тільки розбили табір, Аня з Женею відправилися спати, відмовившись від вечері. А ми з Юрою, скупавшись у нічному океані, трохи оговтавшись, дістали залишки рома і давай знімати фізичний стрес за допомогою цього чудового напою.
Вранці вирішили висипатися до упору і готувати плов, який спочатку планувався на вечір. Виспатися не вдалося. Повз наших наметів проходила якась життєво важлива стежка місцевого значення. З самого раннього ранку по ній почали ходити туди-сюди люди. Судячи по голосах це були як жінки, так і чоловіки. Всі вони бурхливо щось обговорювали. Ймовірно нас.
Ще вночі у відкритий полог тенту побачив якийсь ліхтар. Ліхтарик досить швидко рухався в темряві повз наших наметів. Крізь напівсон розумію, що висота і швидкість світиться предмета, говорить про те, що це їде велосипедист, а на лобі в нього горить ліхтар....
Стоп! Який велосипедист?! Це пляж з глибоким піском. По якому ми ледве-ледве тягнули свої велосипеди напередодні ввечері. Це не може бути велосипед!!! Вискакую з намету і бачу якусь яскраво світиться насекомую тварюка, літаючу повз по якимось своїм нічним справах. Вона реально здоровенна.
- «Макс, це ти?» - Аня напоготові. Табір під надійною охороною.
-«Я, я...» - йду назад спати.
Спека зранку дуже швидко нагадала нам, де ми знаходимося. Виходили з пляжу на дорогу вже по розпеченому піску. На море курсували рибальські човни, а неподалік тубільці тягнули на берег мережею креветок.
Поки збиралися, до нас підійшов добродушний беззубий дід і щось розповідав.
Незважаючи на вдаваний спокій моря, купуватися було все-одно проблематично. Хвиля, то була зовсім маленька, то ні з того ні з сього «била» метрів на вісім і майже діставали до наметів, які стояли нагорі. Навіть мыв казанок після плову, мені доводилося постійно тікати вгору до наметів, щоб не бути утянутым хвилею. Потім, правда, я розбігся і сам стрибнув, віддавшись на волю хвиль. Спершу мене потягнуло метрів на сім від берега, потім трохи побалакавши й похитавши, викинуло назад на пісок. Обмитися від піску у вируючій воді теж не завжди виходило. Часто потім виявляв його вже сухим у вухах. Коли він встигав потрапляти туди, до цих пір не розумію)
Натерпівшись за попередній вечір від пухких пісків і маючи в пасиві поламану педаль, вирішили шукати в цьому аулі човен, щоб обігнути піщаний ділянку до села Манампана. Штовхати вели з таким глибоким пісках ще 20 км, не мало сенсу, ну і треба було щось вигадувати з педаллю.
Але все склалося не так, як планувалося. На найближчій переправі, тубільці дуже швидко розвіяли наші надії на евакуацію морем, а Юра до того часу навчився їздити на велосипеді з однією педаллю.
Крім того, за річкою почалася щодо пристойна дорога, по якій навіть можна було їхати. І лише зрідка йти. Явно змінився склад грунту. Він, хоча і залишався піщаним, але був червонуватого кольору. Мабуть в ньому була пристойна частка глини. Це робило його твердіше.
Переправившись на плоту на інший берег і досхочу накупавшись у прісній воді річки, відокремленої від океану білою піщаною косою, рушили в путь.
Порівняно з другою половиною вчорашнього дня, ми просто мчали вперед, швидко покриваючи відстань. Попереду мчав Юра, примудряючись робити це з однією педаллю. Я навіть пропонував йому їхати так і далі, до самої Масоалы, т. к. судячи з усього, друга педаль йому просто не потрібна спочатку.
Але педаль ми незабаром теж відремонтували, поставивши на її місце болт. Болт підшукали у дворі якийсь хатини, де жив місцевий майстер мотоциклетних справ. З дороги я побачив якісь запчастини, каністри від масла і завернув у двір. Майстри вдома не було, але господиня дозволила нам поритися в його коробках з болтами і всяким іншим кріпленням. Серед цього багатства і був знайдений довжини болт. Точніше вісь з різьбленням. Вісь обрізали і законтрили гайками. Так Юра і їхав до самої Мананары, де болт замінили на більш пристойний і не откручивающийся через кожні п'ять кілометрів.
Проезжаемые нами тубільні села, часто були дуже мальовничі. Високі кокосові пальми, пироги на березі, хмари голопузой дітвори, яка з'являється не зрозумій звідки і це постійне «Салі ваза!».
Взагалі, у мене склалося враження, що 80 відсотків населення на Мадагаскарі, це люди до сорока років. А приблизно половину населення всіх цих сіл, які ми проїжджали – це діти до десяти років
Явно, старих і просто літніх людей ми майже не бачили. Впадало в око те, що всі тубільці молоді або відносно молоді.
І це, безумовно, дуже гарний народ. Краса, особливо жіноча , постійно муляла очі. Думаю секрет в тому, що практично все населення в сільській місцевості, займається фізичною працею. Найчастіше досить виснажливим. Ніякого целюліту!
Ось один з пам'ятних сюжетів. Йдуть такі молоді богині з поля, а може бути з лісу, нам назустріч. Стрункі, всі як одна, в коротких сукнях вище коліна. Все при собі.
У кожної на голові здоровенною кошику з якоюсь лабудою, яку вони напевно весь день десь добували. А в руці у кожної дівчини по значному мачете.
Богині босоногі, йдуть неспішно, помахуючи мачете в опущеній руці і плавно похитуючи стегнами.... Це потрібно бачити!
Поки я діставав фотокамеру, дівчата підійшли впритул. Фоткати впритул п'ятьох молодих жінок, озброєних мачете і з питанням дивляться мені в очі, стало якось стрьомно...
Залишалося тільки відобразити це в своїй пам'яті.
Ех, якщо б я був художником, я б зобразив це на полотні і підшукав відповідна назва для картини. Це стало б світовим шедевром, а я б зрубав за нього купу бабла! Але я не художник...На превеликий та превеликий жаль...І гроші доводиться добувати більш прозаїчним способом.
Але все-одно, дівчата на Мадагаскарі такі класні! Нехай їх красу на полотнах напише хтось інший.
Ні, серйозно, напевно не може бути некрасивою народ, чиї далекі авантюрні і відважні предки, коли-то давно, сіли на вутлі човна і рушили по морю за обрій, у пошуках кращої долі і нової землі...
З дорогою далі дійсно налагодилося. Піщані ділянки продовжували потрапляти. Але проезжались досить легко. Крім того, там де підступали до берега гори, дорога йшла вгору по кам'янистих грунтах, а потім знову спускалися до моря.
В селах стояли п'янкі запахи ароматом кориці. Або гвоздики. Щось таке там збирали повсюдно. Все це зібране сушилося на підстилках прямо на вулицях. І це насыщало атмосферу такими запахами, які відчувалися ще до в'їзду в саму село. Підстилки для всієї цієї лабуди плели з листя равеналы.
Про равенале варто розповісти окремо. Рослина є символом Мадагаскару. І його гербом. Ось як у нас Тризуб, так у них Равенала. З равеналы малагасійці роблять усе важливе. Наприклад свої хатини. Несучі конструкцією зі стовбура цього дерева дуже міцні і довговічні. Дах криють листям дерева. Виглядає як очерет, але якщо придивитися і помацати, то видно що це висохлі і розтріскані лопухи равеналы.
Ближче до вечора ми почали шукати місце для табору. Але населенка була така густа, що довго не могли знайти підходящої нички. Скелясті ділянки змінювалися довгими пляжами, де серед пальм суціль стояли села. Під вечір на дорозі, що проходить через села, збиралася просто тьма народу. При спробі зупинитися і купити що-то в торговій лавці, нас оточувала юрба цікавих, дві третини з яких були дітьми.
Нарешті була помічена якась стежка, що йде через ліс до берега. Виждавши, щоб на дорозі нікого не було, пірнули туди і через деякий час вийшли на пляж. Метрах в п'ятистах від берега, океанський прибій розбивався об рифи, а біля самого берега була дрібна і спокійна лагуна з теплій водою.
Ми звичайно купалися ввечері і на щастя, ніхто просто дивом не напоровся на морських їжаків, яких там було вдосталь.
Табір під пальмами був чудовий. Море, зірки, місяць і дуже смачний український борщ на вечерю.
Вранці метрах в ста п'ятдесяти від нас була помічена група місцевої дітвори. Дітлахи явно валяли дурня, бешкетували, палили багаття і спостерігали за нами.
Вирішив підійти до них ближче з фотокамерою. Але не тут то було! При наближення на небезпечну відстань, діти дружно зникли в джунглях. Залишивши горіло багаття.
Гаразд... повертаюся назад у табір, беру жменю цукерок і йду назад до дітей. Вони знову вийшли з лісу, стоять і дивляться в наш бік. Повільно наближаюся. Привітно махаю рукою і кричу «Саламааа!» Це «Привіт» по феншую. В іншій руці тримаю цукерки, намагаючись, щоб дітки їх розглянули.
Незважаючи на такий прояв дружніх почуттів, діти один за іншим зникають знову в лісі.
Коли вже підійшов метрів на десять, біля багаття на піску залишався один маленький негреня. Хлопчисько зіщулився і готовий був стрибнути в джунглі, слідом за приятелями, в частку секунди. Але видно було, як страх і цікавість борються в ньому.
Я зупинився, щоб випадково не злякати сміливця. Посміхаюся і намагаюся привернути до себе пацана. Ще кілька кроків. Сидить. Але явно напружений і переляканий.
«Гаразд не сси, бери цукерки, це тобі. Он і френд твій визирає з-за кущів, теж напевно цукерок хоче. Бери, бери, не бійся, друже!»
Ще пару кроків і пацан вистачає кілька цукерок з руки. Але все-таки відскакує трохи вбік.
Переконавшись, що ваза не робить ніяких ворожих дій, хлопчисько щось кричить своїм кентам і з джунглів виходить дівчинка років дев'яти з малюком на руках. Їм теж дістається солодощів. Ще два пацана вискакують з-за спини, зайшовши в тил через джунглі і хапають залишився.
Ага, ось мчать і всі інші. «Ви спізнилися, панове, вас підвела надмірна обережність»))) Їду в табір, за другою порцією цукерок.
Через півгодини ми збираємося. А дітвора розташувалася навколо нас і з цікавістю спостерігає як ми складаємо похідне спорядження.
Дістаємо футболки «ВЕЛОСТРАНЫ», виготовлені для нас спеціально Юрою Гриневичем і намагаємося фотаться з дітворою. Діти залазять на пальми, під якими ми ночували і відкручують нам кілька кокосів. Потім показують, як їх правильно розкривати.
Коли виходили з лісу, зрозуміли чим вони тут займаються. Їх завдання було пасти корову. Корова зебу паслася в лісі на галявині, а пастухи зависали на пляжі. Там ми з ними і познайомилися)
Як я вже писав, переправ було дуже багато. Близько чотирнадцяти великих і маленьких форсирований річок. Я збився з рахунку ще в поході, а зараз вже і тим більш не згадаю їх послідовності. І це тільки платних переправ на човнах і плотах. А ще було безліч мостів, мосточков, досточек і жердочек, за яким доводилося перебиратися дуже обережно. А також піщаних кос, за яким обходили гирла малих річок в брід.
Найчастіше плоти були пов'язані з бамбука і коли ми на них ставали з велосипедами, то по щиколотку занурювалися в воду.
Для того, щоб зануритися або вивантажитися, також доводилося заходити у воду по коліно і переносити велосипеди.
Через шість кілометрів після старту, виїхали до чергової поромній переправі. Тут був пристойний пором, з якого з'їхав повнопривідний вантажівка Тойота, з величезним, майже метровим просвітом.
Для таких як ми через річку курсували плоти і човни типу «пирога». Чекаючи своєї черги, пішов купити в крамниці холодного баночного пива. Випив пиво «залпом» прямо на порозі і пошукав очима куди можна скинути порожню банку. Нічого схожого на контейнер або коробку для сміття не побачив і показав банку питальним жестом дівчині-продавцеві. Та забрала банку і я пішов до своїх. Зробив кілька кроків і чую щось дзенькнуло ззаду. Обертаюся і бачу, що пані демонстративно викинула мою порожню банку на вулицю.
З утилізацією сміття на острові ніхто не париться. Місцеві скрізь кидали сміття під ноги. Коли ми їхали з аеропорту, хтось із хлопців запитав у воділи, куди подіти порожню баклажку з під води. Водила спокійнісінько взяв її і викинув у вікно. Він навіть нічого не зрозумів! Він просто допоміг позбавитися від сміття туристам!)))
Як мені здалося, від того що Мадагаскар ще не перетворився в дуже загаженное сміттям місце, його рятує бідність населення. Там просто ще немає такого достатку дешевого пластику та поліетилену, як в «просунутому світі». Місцеві часто забирали у нас порожні пластикові пляшки з-під води. Для подальшого використання.
У сільських крамницях звичний асортимент – це кілька мішків з рисом, квасолею, пшеницею і ще чимось. В мішках мірний стакан, яким вони насипають куплене в свою тару. Поліетиленових пакетів немає. А якщо є – то втридорога. Крім того в крамниці можна купити овочі, воду, часто пиво в склі, марки ТНВ, консервований в жерстяних банках томат, побутова хімія-сяка, іноді печиво і цукерки. Але останнім немилосердно дорого.
У великих населених пунктах звичайно асортимент більш звичний для нас.
Треба відзначити, що овочі там теж якісь куці й нещасні. Ні помідори, ні огірки не йдуть ні в яке порівняння з вирощеними у нас, на півдні України. Капуста теж жалюгідна. А здавалося б, води і сонця там удосталь.
На одній з переправ спостерігали картину, як місцеві переправляли череду корів-зебу через широку річку. Просто загнали тварин, прив'язаних за мотузки у воду. Самі сіли в човен і попливли. Незрозуміло було, то корови перепливають самі, то тягнуть ще й пирогу з чабанами. Але нічого. Допливли все, як так і треба. Хоча здавалося, що корови неодмінно потонуть.
До полудня доїхали до дуже примітного місця. Річка з досить прозорою водою вливалася в море. Потік був швидким і пробив собі дорогу через піщану косу. Коли переправилися через цю річку, звернули увагу, що на косі зависає місцева дітвора. Пішли подивитися чим вони там зайняті і самі стали стрибати в потік, який як атракціон в аквапарку, виносив нас в хвилі прибою.
Ще пам'ятається там же, хтось з місцевих щось співав на плоту. І гарно так, я вам скажу, співав хлопчина! Про щось своє, наболіле мадагаскарська. Тоді я вирішив його підтримати і виконати і нашу рідну пісню. Заспівав «Роспрягайте хлопці коні!» Малагасійці принишкли і слухали.
Ні чорта не розуміючи про «Марусю, калину та чорняву дівчину», напевно задумалися про те, що і наша пісня про щось рідне, вічне і палке.
Гірський рельєф біля берега, по мірі наближення до Мананаре, ставав все частіше і вище. Загальний набір висоти на 60-ти кілометровій ділянці десь перед самою Мананарой, склав 1000 метрів. Тут були і ділянки узбережжя, що відносяться до національного парку «Мананара–Норд». Про це іноді повідомляли інформаційні щити.
Думаю, на одному з таких ділянок ми і зупинилися на ночівлю. Місце було казкове, ще краще ніж попереднє. Головне важкодоступне і непоказне дороги, що проходить вище. Тільки для того, щоб спуститися туди, довелося развьючить великі і довго спускати все по частинах.
Вийшли на зовсім незайманий пляж з білим піском. Бухта була шикарною. Обгороджена близькими рифами, про які розбивався океанський прибій. По дрібній і прозорій лагуні блукав якийсь рибалка з списом. Достаток величезних кокосових пальм і ще якихось дерев. Лагуна закрита з двох боків скелями, а з гір у море низвергался невеликий водоспад з прісною водою.
Це був кайф! Вечоріло. Хлопці розійшлися по пляжу, досліджуючи невідоме і приголомшливе своєю первозданною красою. Прекрасні декорації для зйомки фільму про Робінзона Крузо.
В морі були виявлені якісь тварюки, і не риба, і не рослини. Ми так і не зрозуміли що це таке було.
Їхати з цього місця не хотілося, було б побільше днів, обов'язково залишилися б на днювання.
Вранці встав раніше і поліз на скелю, закрывавшую нашу ничку з півдня. Точніше це був розвал просто гігантських валунів. Перебиратися з одного на інший було стрьомно, але можливо. Впав, ризикує бути розбитим хвилею об скелі. Але саме тут проходила майже непримітна стежка для пішого спуску з найближчого села, де ми тарились пивом напередодні.
Піднявшись від берега на цю стежину, побачив на південь ще одну таку ж бухту, але зовсім недоступну і невидиму з дороги.
Так... тут можна було провести і не один день. Прив'язати ніж на палицю і побродити по лагунам цих шикарних бухт, в пошуках здобичі, як вчорашній рибак. Ех, якби не пропали велосипеди!
На наступний день подолали кілька прибережних перевалів, з набором висоти від ста до ста сімдесяти метрів. Види відкриваються з висоти на море, були дивовижні. Але пекуче сонце не давало можливості як слід усім цим насолоджуватися.
Дорога заслуговує окремої згадки. Це просто кам'яниста стежка. Ну скажімо так, як для забутій богом дороги в гірському масиві, це далеко не найгірший варіант. Місцями дуже схоже на спуск через Чайний будиночок на Соколине. Але як для дороги республіканського значення, яка значиться на карті країни під номером 5, це дещо дивно.
Ось тут якраз можна проводити випробування дослідних зразків позашляховиків, перед тим, як запускати в серію. Як вони перевалювалися через ці каменюки, це потрібно було бачити. Пасажири вилазили з машин і спотикаючись, пробиралися окремо від джипів. Вантажі, прив'язані на дах, нещадно мотыляло у всі сторони. Але чому-то всіх цих пасажирів завжди веселив саме нашу появу. Вони, ймовірно, вважали, що нам доводиться набагато гірше, ніж їм.
Насправді ми кайфували від твердої поверхні під нашими ногами. Нехай навіть такою нерівною. А на даунхильных спусках ловили драйв, молячись лише на те, щоб витримали багажники.
Прокляті хиткі піски схоже залишилися позаду. Хоча пісок на дорозі супроводжував нас до самого кінця маршруту. Іноді за нього їхалося легко, іноді майже легко, іноді важкувато. Іноді доводилося злазити з велов і котити їх. Але таке неподобство, як між Ивонго і третьої переправою, більше не повторювалося.
